Який же Великдень без бандури? Саме на Паску 1843 року зробив свої замальовки мандрівного співака-бандуриста Тарас Шевченко. бо під час Великодніх свят традиційно «народні Гомери» у найбільш людяних місцях, біля церков чи на площах біля ринку, виконували канти, псалми та духовні пісні про Христа й Воскресіння. Їх спів наповнював свята особливим урочистим змістом, відповідаючи релігійному піднесенню пасхальних днів.
Саме такий настрій панував на зустрічі «Чарівна бандура – козацька лютня», проведеній за участю студентів культурологів групи ІК-25 та дизайнерів Д-25 13 квітня, організованій Центром підтримки культурної спадщини та кафедрою експертизи культурних цінностей та дизайну.
Неповторний настрій випромінювало природне, живе, автентичне звучання бандури в руках двох майстринь, професійних виконавиць, лауреаток Всеукраїнських і Міжнародних конкурсів Анастасії Башмакової та Мар’яни Павленко. Нещодавні випускниці Дніпропетровської академії музики класу заслуженого працівника культури України, професорки Світлани Овчарової, чудово презентували багатий спектр технічних, стильових і жанрових можливостей нашого унікального національного інструменту – від героїко-патріотичної пісні до коломийки і джазової обробки народнопісенної жартівливої мініатюри.
Як засвідчив бліц-огляд процесу становлення бандурного мистецтва на українських теренах від 16 століття до наших днів, запропонований модератором лекції-концерту к.ф.н., доцентом кафедри Н.Ю. Тарасовою, бандура набула своєї культурної неповторності, пройшовши крізь доленосні випробування вогнем і мечем од Запорізької Січі до Розстріляного Відродження, вимушеної еміграції Другої світової й Третього Майдану. Розділивши трагічну долю українського народу, оспівуючи його волелюбність, оптимізм, сакральність світобачення й силу духу, бандура й сьогодні очищує й просвітлює нас, підносить до усвідомлення сенсу життя й свободи, пробуджує силу духу, здатність подолати смерть і зневіру, бо суть феномену кобзарства – служити людям.
Такий пафос підтримувався й просвітниками Катеринославщини початку ХХ століття, серед яких був наш земляк, простий земський чиновник у канцелярії залізниці – Микола Богуславський. Названий козаками «бандурним батьком», він щиро опікувався ідеєю кобзарського відродження не тільки в нашому краї, а і в місцях проживання українців на Кубані. Створивши Першу і Другу кобзарську чоловічі школи, він змусив бандуру звучати посеред чорноморських степів. А ще він меценатствував, поширював знання про українську історію й сприяв популяризації українського книголюбства на Катеринославщині. Про його зв'язок з Оленою Телігою та її чоловіком, учнем-бандуристом Богуславського, про будинок, де він жив, що й досі стоїть на площі Героїв Майдану, про його онука, який не знав нічого про просвітянську діяльність діда і ще багато цікавих подробиць з життя «бандурного батька» розповів гість цієї зустрічі – дослідник, автор більш 40 книг, відомий в США, Канаді, Швеції, Польщі, Казахстані, Білорусі, дніпровський краєзнавець, член НСПУ, заслужений журналіст України Микола Чабан.
Українська бандура – унікальний маркер культурної дипломатії, вона встановлює безліч міжнаціональних комунікаційних мостів, несе знання про Україну світові. Через неповторні акустичні властивості бандури інтерес до неї зростає щодня в колах найпопулярніших європейських й американських рок-музикантів і джаз-мейкерів, продюсерів різних івентів та відомих зарубіжних шоу-менів. Дуже цікавий фактаж з цього приводу несподівано для всіх, хто не знає про філософські, культурологічні, фото- й кінотворчі, а також музичні (джазові, блюзові, рокові) «хобі» чи краще, мабуть, сказати, уподобання ректора Університету митної справи та фінансів, надав Дмитро Олександрович Бочаров.
Ось так, інформаційно та емоційно щиро й насичено, пройшла ця подія Центру підтримки культурної спадщини, присвячена «козацькій лірі» й високому мистецтву гри на бандурі, на якій, як доводять історики музики, грали навіть козацькі гетьмани Іван Мазепа, Іван Самойлович, Кирило Розумовський, а десь століттям потому й наш український геній Кобзар - Тарас Шевченко.
